Reviews

                                                                                       Composer Alexander Jacobchuk

Alexander Jacobchuk (1952) is well - known in Ukraine and Europe as a symphonic composer. He has five symphonies exhibiting various forms and themes. Among his other symphonic works — three concertos (for violin, viola and violoncello), two symphonic poems “Deed” and “Golden Gate”. Symphony no. 1 was written in 1986, soon after the Chornobyl’ catastrophe, and bears the name “Biorhythms of Chornobyl”, attesting to the author’s personal experience of this event, the tragic consequences on the land and its people, as well as a firm belief in a favorable outcome and a bright future for them. Mr. Jacobchuk recalls the concerts in memory of Chornobyl’, in which he took part, as well as his meetings with those who had to leave their homes, and the dreary and empty villages they left behind.

The symphony was premiered and recorded in 2006, 20 years after its composition, by the orchestra of the National Radio-company of Ukraine, conducted by Volodymyr Sheyko, at the Lysenko National Philharmonia of Kyiv.

The second symphony fared somewhat better. It received its first performance by the S. Prokofiev Philharmonic of Donetsk under Valentyn Kurzhev soon after its completion in 1987, and three more performances by the State Symphony Orchestra of Ukraine in Kyiv, under the conductors Ihor Blazhkov. It was performed also in Novi Sad, Yugoslavia (in 1991, under Zoran Mulich), and in Havana, Cuba (in 1988, under George Lopez Marin).

The second Symphony is lyric-romantic in character. The author wished to recreate in music the multi-emotional experiences of humankind confronted by the cataclysmic events occasioned by modern globalization. Man, as an individual being, always searches for his personal path through the mazes of progress and civilization.

The symphonic poem “The Golden Gate” was written in 1982 and premiered in 1996, in Massey Hall, Toronto, Canada, under Volodymyr Kolesnyk. In Ukraine, its first performance had to wait 23 years: for the “Music fest” in Kyiv, 2005, performed and recorded by the National Radio company orchestra, under Victoria Zhad’ko.

The work aims to recreate the atmosphere of early Kyiv (beginning in the IX century), through its growth in importance to became the capital of the Ukrainian state, its ruin in 1240 A.D. by Batu Khan, and its re-emergence through to modern times.

The symphonic compositions bears witness to Mr. Jacobchuk’s highly professional mastery of the symphonic genre, as well as the human aesthetic and historical perspective of his writing.

Zenoby Lawryshyn, composer.

Toronto, 2006.

                                                      Symphony works by А. Jacobchuk in a context of postmodernism of Ukrainian music culture

O. Kushniruk

Published 2013

The article deals with the symphonic works by contemporary Ukrainian composer Alexander Jacobchuk (born in 1952) in terms of its inclusion in the postmodern context Ukrainian musical culture. On the example of the Third and Fourth symphonies evolutionary processes in the genre, the role involved the poetry, especially author's style are investigated. The program and the vocal and choral elements introduction are specific features in the Third and Fourth symphonies. The Third one is dedicated to victory of Soviet people (and Ukrainian in its composition) during the World War II. Completed one year of the Second, Third symphony has some common features with the previous work of A. Jacobchuk's individual manner: increasing the role of codes that grows to scale expanded epilogue, picking the importance of philosophical synthesis, phase technique to achieve the highest climax, intonation roll between parts. Meanwhile, the artist applies new techniques of writing for yourself that will be characterized by further works. They are pastiche (in this case, the genre march – German and Soviet) and sonoristic texture with many layers caused by the simultaneous sounding of contrasting musical images. Program affects the cyclical features of the Third Symphony, where Part I represents the beginning of action, Part II – detached, due to childhood experiences, describes the basic feelings of the child, Part III – liquid phase – is a decisive turning point in development of events, and the final Part IV (festive march) conveys the joy of victory with the philosophical understanding of the code.

The Fourth symphony elucidates starvation initiated by Stalin`s regime during 1932–33 in Ukraine. In this work A. Jakobchuk able to expand beyond his understanding symphonic genre, combining it with a requiem memorial service of God. Symphonic thinking visible in bright thematic connections between the parts as leitmotives (prayer, cluster moan, a theme of fate, the theme of protest) and dynamism of their development, application reception stylization, due to the need of the work program (in Parts III, V). Signs of requiem primarily are felt: in mourning nature of the work, the subject of poetry program with its idea of remembrance of the victims of hunger, and then to use postmodern musical text of the canonical Orthodox prayer ritual and spiritual purification achieved effect the audience. Based on a holistic analysis of the works conceptual expressiveness of their design and artistic identity of its

implementation are shown. Third and Fourth Symphonies A. Jacobchuk demonstrate postmodern vision of the genre Symphony, which was shown to move away from a model of the genre, in bringing poetic words, availability of intertextuality. The above composition to some extent refute B. Syuta`s opinion that in the specified period of time "symphonic music samples are repeaters of the most well-established traditions and interdiscourses and certifying organization of artistic integrity based on conservative principles and proven scientific and artistic paradigms" [3, 219]. In further exploration we should trace the evolution of the entire symphonic creativity of A. Jacobchuk and its importance for Ukrainian symphonic music in general.

DOI:10.32461/2226-3209.4.2013.138032Corpus ID: 166533830

Творчі орієнтири Олександра ЯКОВЧУКА

Едуард Овчаренко

29.10.2020

Продовжуємо розповідь про лауреатів Народної премії імені Тараса Шевченка. Сьогодні наш гість — заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки композиторів України та ліги композиторів Канади, член Канадського музичного центру, лауреат державних та міжнародних премій, професор кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського Олександр Яковчук.

— Напевне любов до музики у Вас почалася з раннього дитинства?

— Моє дитинство минуло на мальовничих берегах річки Смотрич у селі Черче, яке розташоване у центрі Національного заповідника «Подільські товтри — Медобори». Мій батько — Микола Антонович — викладав історію в загальноосвітній школі, матір — Ганна Іванівна працювала лікарем місцевої лікарні. Зачарований грою духового оркестру, що складався з колишніх фронтовиків-музикантів, у 12 років записався у шкільний оркестр, де освоював гру на трубі. Мама, яка свого часу займалася грою на фортепіано, була моєю першою вчителькою. Далі, після двох років занять на фортепіано з професійними приватними вчителями, у 16 років закінчив Кам’янець-Подільську міську музичну школу і вступив до Хмельницького музичного училища на теоретичний відділ. Тут під впливом інших студентів, які пробували себе в композиції, зокрема Миколи Ластовецького, відчув смак до творення музики.

Завдяки Фортуні в особі моєї матері, яка порадила мені їхати до Києва для показу своїх творів на кафедрі композиції Київської консерваторії, я отримав запрошення для вступу в консерваторію після 3-х курсів музичного училища, тобто без закінчення училища і отримання диплому. Це був унікальний випадок в історії Київської консерваторії, адже мене прийняли до вишу взагалі без середньої освіти. Потім, правда, довелося складати екстерном екзамени на атестат зрілості.

— Що дало навчання у консерваторії?

— Саме навчання протягом 1971−76 років у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського (нині Національна музична академія України) у класі видатного українського композитора, блискучого піаніста Анатолія Коломійця, вважаю найголовнішою складовою свого творчого становлення. Крім того, що Анатолій Панасович мав ґрунтовні знання з музично-теоретичних предметів, він вимагав від молоді відповідального ставлення до навчання, здобуття основ професіоналізму, сам працьовитий, не терпів нехлюйства, легковажності, лінощів. Також з теплотою та щирою вдячністю згадую інших своїх вчителів, які навчили гармонії, аналізу музичних форм, читанню партитур, інструментовці та оркестровці. Це Віталій Дмитрович Кирейко, Микола Васильович Дремлюга та Мирослав Михайлович Скорик.

Завершив свої студії в консерваторії оперою «Незабутнє» на власне лібрето за однойменною повістю Олександра Довженка. На той час це був перший випадок в історії Київської консерваторії, коли на випускний екзамен з композиції студент представляв оперу. Пізніше твір був поставлений в оперній студії за участю співаків-солістів Елли Акритової, Олександра Мартиненка, Валентини Стрілець та Галини Слуховської. Диригент — Віктор Здоренко.

— Помітне місце у Ваші творчості займають симфонії.

— Перша симфонія «Біоритми Чорнобиля» розпочата у 1986 році, відразу після страшної катастрофи в житті України — вибуху атомного реактора на Чорнобильській АЕС. Ця апокаліптична подія дала творчий поштовх до написання великого симфонічного твору. Тему принесеної мирним атом біди, що розчахнула життя українців на «до» і «після» катастрофи, висвітлюю як пересторогу людству про його діяння, необдуманість яких може мати фатальні, незворотні наслідки для всього сущого на планеті. У симфонії я втілив особистий досвід у цій події, давав авторські концерти для ліквідаторів у зоні радіоактивного зараження.

Симфонічну поему № 2 «Золоті ворота» (1986) — приурочив до 1500-річчя заснування Києва. Її світову прем’єру здійснив симфонічний оркестр міста Торонто (Канада) під орудою Володимира Колесника у 1996 році, через 14 років після написання. А в Києві твір прозвучав тільки через 23 роки після написання. Його виконав симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України під керуванням Вікторії Жадько у приміщенні Національної філармонії України на концертах Київ Мюзик-Фесту 2005 року.

Симфонія № 3 «Відгомін дитинства» на вірші Ю. Сердюка написана 1987 року, друга оркестрова редакція — 2010 року, присвячена подіям Другої світової війни, відображає їх з точки зору дитячого світосприйняття. А в четвертій симфонії-реквіємі «Тридцять третій» на вірші В. Юхимовича для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру (1990) я першим в українській музиці звернувся до табуйованої на той час теми Голодомору. Знайшовши багату, емоційно проникливу основу в поезії В. Юхимовича, поета, який в ранньому дитинстві особисто пережив страшний злочин тоталітарного сталінського режиму проти українського народу, а зрілою людиною зумів осмислити його своїми драматичними поетичними строфами, я упорядкував свій задум у шестичастинну композицію з урахуванням традицій поминальної Служби Божої. Вперше симфонію кияни почули 22 листопада 2003 року — через 13 довгих років після її написання — в Національній опері України у виконанні хорової капели Києво-Могилянської академії «Почайна» (художній керівник Олександр Жигун) та Державного естрадно-симфонічного оркестру України під керівництвом Віктора Здоренка.

Наступну П’яту симфонію «Ностальгія» (2007) — від попередньої віддаляє 17 років. Це був час, коли я переїхав до Канади і майже перестав системно писати музику. Назвавши симфонію «Ностальгія», намагався висловити в ній непогамовну тугу за творчістю, невситимий жаль за минулим життям в Україні, збурення почуттів від повернення до єства творця музичних полотен. Твір вперше прозвучав 6 квітня 2011 року на «Прем'єрах сезону» у виконанні симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України під орудою В. Шейка.

— Ще один важливий напрямок — фольклористична діяльність та обробка українських народних пісень.

— Мої духовні орієнтири сформувалися під впливом родинного середовища та аури малої батьківщини — Поділля. Саме чарівне Поділля, його численні народні перекази, легенди, пісенний фольклор формували мій мелодійно-інтонаційний світ як композитора. Вже у роки навчання в консерваторії ставлення до фольклору набуло усвідомленого, професійного підходу, а саме — розуміння його як першоджерела в музиці. Зокрема, спілкування з Анатолієм Коломійцем, котрий у своїй творчості міцно спирався на народні зразки і в цьому ж річищі бачив моє майбутнє, спонукало до заглиблення в роботі над тематизмом власних творів, пошуком адекватних задумові варіантів інтонаційного розвитку.

Думаю, що на формуванні мого світогляду також позначилась збирацька практика під керівництвом Володимира Матвієнка, тодішнього завідувача кабінету народної творчості при консерваторії. Власне, організовувані ним упродовж 1962−1984 років щорічні студентські фольклористичні експедиції вплинули на професійне становлення численної генерації фольклористів, музикознавців, композиторів. У їхньому колі я опановував техніку розшифровування народних зразків, записаних на магнітофонну плівку, і, відповідно, норми паспортизації.

Уже після закінчення консерваторії, працюючи редактором музичного мовлення Українського радіо, під час відпусток я на мотоциклі, прихвативши з собою магнітофон «Маяк», неодноразово здійснював самостійні фольклористичні поїздки селами західного Поділля вздовж річок Смотрич, Збруч і Дністер, фіксуючи з перших уст народні перлини. Невелику частину цього масиву (140 пісень) було опубліковано 1989 року у збірці «Пісні з Поділля» (видавництво «Музична Україна») та «Колядки і щедрівки» (видані 1990 року ВАУК). Загалом же я зібрав і підготував до друку близько півтори тисячі зразків, записаних не лише в Україні, а також у колишній Югославії, у Боснії, куди приблизно 150 років тому була переселена частина жителів з Тернопільщини, та на теренах Пряшівщини (Словаччина). Наприкінці 1980-х мав намір опублікувати їх у видавництві «Музична Україна», проте рукописи повернули, мотивуючи відсутністю коштів на видання. І сьогодні у моєму приватному архіві зберігаються, очікуючи на оприлюднення, кілька відредагованих збірок народно-пісенної спадщини — результат багаторічної збирацької діяльності, доробок, що може пролити світло на стан існування фольклору згаданих територій, побутування його жанрів, міграційні процеси пісенних інваріантів та інші питання етномузикології.

У моєму творчому портфелі є 345 обробок народних пісень для різних хорових складів, де я намагався впровадити свої оригінальні принципи обробки народних пісень, докорінно відмінні від усталених в українській класичній музиці. Зокрема, використовую деякі симфонічні принципи розвитку музичного матеріалу в обробках народних пісень, поступово «симфонізуючи» їхню хорову структуру. Мої обробки народних пісень можна знайти в репертуарі багатьох як столичних, так і регіональних хорів. Також вони широко виконуються в країнах, де є українські хори. Серед них хор «Дніпро», хор імені О. Кошиця, хор «Веснівка» з Канади; капела «Думка» та капела бандуристів імені Г. Китастого зі США; хор «Булава» з Великої Британії та інші.

— У новому тисячолітті Ви звернулися до духовної музики, зацікавилися жанрами канонічної літургії та псалму.

— У 2005 році написав «Літургію Святого Іоанна Златоустого», яка звеличує Слово Боже, сповнена віри у милість, ласку Всевишнього. Світова прем’єра Літургії відбулася 26 квітня 2006 року в соборі Святого Олександра (м. Київ), її виконав камерний хор «Хрещатик» під орудою Л. Бухонської. Вдруге цей твір прозвучав на моєму авторському концерті 9 червня того ж року у приміщенні Національної філармонії України у рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ». Після завершення другої редакції (2009 рік) Літургію виконали у Львові «Галицький камерний хор» (керівник В. Яциняк) та в Києві хор «Хрещатик» (керівник П. Струць).

—Один з улюблених Ваших жанрів камерна кантата.

— До цього жанру звертався у різні періоди своєї творчості. Перша спроба — «Осіння кантата» (1975) на власні тексти для сопрано і камерного оркестру, де тема кохання подається через призму моєї авторської рефлексії на поетику «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, змальованого у повісті почуття Марічки та Івана. Тут опис людського кохання, його народження, становлення, досягнення вершини і смерті-забуття асоціюється з природою, її осіння пора — то щедрий ужинок зробленого, відчутого, пережитого, але і водночас це — передчуття зимового сну, забуття, відходу. Прем’єру здійснили співачка Елла

Акритова та студентський камерний оркестр у Малій залі консерваторії 1975 року. Диригент – Олександр Кравчук.

Важливою подією свого творчого життя вважаю авторський концерт, спонсорований особисто поетом Павлом Мовчаном, з п’яти прем’єр нових камерних кантат, що відбувся 3 грудня 2012 року у Будинку архітектора. Кантата «Я до тебе йшов» на вірші Бориса Олійника для баса (соліст Олександр Бойко) та інструментального ансамблю (дві флейти, фаґот, віолончель, фортепіано) присвячена коханню, що не здійснилося, загубилося на життєвих стежках, лишившись смутним спогадом про юність. Кантата «На перехресті серця» на вірші Петра Перебийноса у виконанні Тамари Ходакової (мецо-сопрано) про одвічну синівську любов до матері («Матусю, десь ти за імлою… Дивлюсь я тужно вдалину»), роздуми героя про своє місце на землі («І я на схрещенні орбіт зорю викрешує бентежно»), про швидкоплинність життя («Над бентежною душею, над прожитими літами облітає цвіт вишневий»), про людську пам’ять («І на дзвінкий Чумацький шлях земною піснею полину»). На вірші Василя Стуса створив кантату «Благая Бога длань» для баса і камерного оркестру. Обрав рядки, написані за два тижні до відходу помираючим в радянському казематі поетом, які кидають звинувачувальний вирок людському гріху і приспаній совісті, радянській системі і тоталітаризму. Кантаті «Перегортаючи життя прожите» для сопрано і камерного оркестру притаманне вітаїстичне буяння емоцій юного кохання героя віршів Петра Осадчука. Кантата глибокого філософського змісту «Ти» на вірші Павла Мовчана для тенора і камерного оркестру (соліст Сергій Бортник) завершила вечір світових прем’єр.

— Писали музику і до театральних вистав?

— У моїй творчій біографії були роки, коли я працював завідувачем музичної частини Київського Молодого театру (1979−1983). Це чи найщасливіші роки мого життя, коли можна було жити, повністю занурившись у бурхливе театральне життя Молодого театру, вільно експериментувати з музикою, виходячи зі сценічної дії. Ця творча лабораторія була для мене дуже плодотворною, у майбутньому дала оригінальні ідеї в музиці інших жанрів. Зокрема, написав музику до вистав «З весною я до тебе повернусь» О. Казанцева, «За двома зайцями» М. Старицького, «Піти і не повернутися» В. Бикова, «Пригоди Аліси у Країні Чудес» Л. Керрола — Б. Заходера, «Три сестри» А. Чехова, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка та інші. До

речі, вистава «За двома зайцями» з моєю музикою за 25 років пройшла рекордну кількість разів в історії світового театру — понад 800.

Досвід моєї роботи в оперній студії Київської консерваторії та Молодому театрі знайшов своє відображення в балеті «Пригоди у Смарагдовому місті» (лібрето В. Литвинова та О. Балабана за мотивами творів О. Волкова, де вільно перероблені образи й сюжет повісті-казки американського письменника Л. Баума «Чарівник країни «Оз»). Балет поставили на сцені Київського державного дитячого музичного театру. Як репертуарний спектакль він з успіхом виконувався протягом шести років.

— Будь-ласка кілька слів про Вашу вокально-інструментальну творчість.

— Хотів би насамперед згадати цикл «12 сонетів В. Шекспіра» для баса і фортепіано, написаний на замовлення знаменитого, світової слави оперного співака з Англії Павла Гуньки для «Антології українського солоспіву», ним особисто започаткованої. Ця антологія містить у собі романси двадцяти трьох українських композиторів-класиків, починаючи від М. Лисенка та закінчуючи, власне, мною. (Отак біля класиків і сам мимоволі станеш класиком…) Свій вокальний цикл «12 сонетів В. Шекспіра» написаний оригінально українською мовою в перекладі Остапа Тарнавського, але так, що можна, не міняючи практично нічого у вокальній партії солоспівів, виконувати їх адекватно англійською мовою в оригіналі, що є в наш час абсолютно унікальним явищем.

— Що означає для Вас звання лауреата Народної премії імені Тараса Шевченка?

— На мою думку, немає нічого вищого для митця, ніж всенародне визнання його творчості. Тим більш, прижиттєве. Я щасливий.

З УКРАЇНОЮ У СЕРЦІ 

Народження таланту – таїнство непостижиме: його не запрограмуєш зарані, той дар об’явиться сам, а нам лише довірено плекати його, якщо ми зуміємо вчасно розгледіти. Та за щоденними турботами це не завжди вдається. От і в родині вчителя-історика Миколи Яковчука, що працював у селі Черче неподалік від Кам’янця-Подільського, музичні здібності малого Сашка нікого не здивували: адже й батько грав на гітарі, й мати – лікарка – мала початкову музичну освіту, а вже скільки пісень знала бабуся Явдоха – й не переказати. Подільський край здавна славний своїми пісенними скарбами, на яких щедро зростало не одне покоління прекрасних музикантів, співаків, з-поміж яких у свій час особливою зіркою засяяв геніальний Микола Леонтович… Мабуть земля пісенного Поділля і визначила майбутню долю хлоп’яти: шкільний хор та духовий оркестр, у фантастичний термін – за півроку – вивчення музичних «премудрощів» у Кам’янець – Подільській музичній школі та вступ до Хмельницького музичного училища, у якому закінчив тільки три курси, бо був прийнятий до Київської консерваторії у клас композитора Анатолія Коломiйця – учня уславленого Левка Ревуцького. Юнацька жадоба до пізнання найсучасніших модерних технік письма, засвоєння новітньої музичної лексики виливалася у власній музиці, яка виказувала його пошук, ерудицію та, що особливо суттєво, ніколи не зрікалася рідного коріння. 

Молодому композитору не слалася дорога квітами. Доводилося думати і про суто буттєві справи: ще студентом біля 4-х років співав у хорі оперної студії Київської консерваторії, потім працював музичним редактором на Українському радіо, чотири роки завідував музичною частиною Київського Молодого театру, не відмовлявся й від замовлень написати музику до спектаклів – «За двома зайцями», «Сватання на Гончарівці», «Три сестри»; залюбки творив для дітей – «Пригоди Аліси в країні чудес», балет «Пригоди у Смарагдовому місті»; написав біля сотні естрадних пісень. Та магістральне місце у творчості О. Яковчука завжди займають теми великого філософського й соціального звучання. І от тут постала головна проблема: тяжко втілити такий задум у реальному тексті – нотах, а ще тяжче добитися виконання такого масштабного твору на сцені. Для цього потрібні титанічні зусилля. Але Олександру це вдається. Побачила рампу сцени його опера «Незабутнє» за повістю О. Довженка, очікуємо ще побачити його народну фейєрію «Сім слів Малахія» за М. Кулішем. Вражаючим явищем нашого культурного життя стало виконання симфонії-реквієму «Тридцять третій» на вірші В. Юхимовича, написаного ще у 1990 році, де вперше пронизливо трагічно прозвучала тема Голодомору. Болить йому серце і за Чорнобилем – симфонію «Біоритми Чорнобиля» написав одразу вслід за трагічним вибухом у 1986 році. 

Композитор дуже полюбляє писати вокальні твори, пов’язані із словом. Він знає – природний синтез слова і музики є найсильнішим емоційним явищем у мистецтві, воно проникне у кожну небайдужу душу, відкриту справжньому почуттю. Олександр до своїх творів відбирає поезії світової літератури – В. Шекспіра, Т. Шевченка, Г. Лорки. Разом з тим він звертається і до поезій 

своїх сучасників. У творчій співдружбі з І. Драчем, Д. Луценком, В. Юхимовичем, П. Осадчуком, М. Луківим, І. Малковичем, П. Перебийносом, Ю. Сердюком, Г. Чубач, В. Скомаровським, П. Мовчаном написав цікаві вокальні та вокально – симфонічні твори. А на вірші знаного археолога й поета Б. Мозолевського уклав ораторію «Скіфська пектораль». Та, створюючи власну музику, О. Яковчук ще із студентських років увесь час при першій-ліпшій нагоді, де б не бував – в Україні чи у колишній Югославії, де його наприкінці 1980-х запросили працювати до опери міста Нові Сад, – збирав і записував зразки українських народних пісень, знаюючи правдиву ціну цим прекрасним перлам духу людського. Зібрав їх понад півтори тисячі! Такий ужинок – напрочуд добра база для подальшої роботи на кілька десятиліть.

Однак ми всі живемо у жорстких реаліях сьогодення, яке мало цікавиться нашими творчими планами. Настали скрутні часи 1990-х, коли ми всі раптово стали власниками «мільйонів», за які не в змозі були прогодувати сім’ю. А коли ще троє дітей? Родина Яковчуків виїздить до Канади. Олександр разом з дружиною Надією – чудовою піаністкою, – працюють педагогами у вищих музичних закладах міста Торонта, навчають юних музикантів, серед яких є також діти і з українських родин. Олександр плекає надію широко показати канадійській аудиторії сучасну українську музику, її високий художній і композиційний рівень. Однак це здійснити досить тяжко: виконавство здебільшого обмежується аматорськими колективами і лише окремими талановитими солістами. Геніальним винятком хіба що є знаменитий оперний співак Павло Гунька. До того ж митець боляче переживає розлуку з рідним краєм, а зорієнтувавшись у цінностях заокеанського життя, він навіть формулює думку про своєрідне «етнічне гетто», у якому перебуває українська культура в Канаді. Надовго замовкає. Навколо починають говорити про «роки мовчання» композитора, хоча це, насправді було не так. Він просто не показував свої нові опуси. А вони множилися. Одна за одною народжувалися нові обробки народних пісень – з Поділля, Закарпаття, Пряшівщини. І кожна розвивалася неповторно, за своїм власним бажанням – то збираючись у стрункі акорди, то переплітаючись поліфонічним плетивом мелодій у різних голосах. І таких обробок вже стало більше 250. 

Новим для митця стало звернення до сакральних текстів і написання для хору a cappella Літургії Св. Іоанна Златоустого, трьох духовних концертів, десяти Давидових псалмів. Але хто буде співати, де є хори, кращі за наші, українські? І хоча у Канаді відбулося багато концертів О. Яковчука – переважно камерних та хорових, – однак він відчував, що реалізувати себе у великих проектах можливо лише в Україні. Починаючи від 2005 року Олександр кожен рік приїздить до Києва і бере участь у відомих музичних фестивалях, його твори співають хорові колективи під орудою В. Скоромного, М. Гобдича, О. Жигуна, В. Яциняка, Л. Бухонської, Г. Горбатенко, записують на компакт - диски… 2009 року композитор назавжди повертається в Україну і починає свою педагогічну діяльність на кафедрі композиції Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. Поневіряння по світах лише зміцнили переконання:

Україна – головне джерело його натхнення, вона назавжди у його серці, без неї його музика не живе. Ця теза й стала суттю програми авторського концерту О. Яковчука, який відбувся 21 січня 2010 року у Великому залі Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. У концерті прозвучали одинадцять обробок українських народних пісень у виконанні камерного муніципального академічного хору «Хрещатик» під орудою заслуженого артиста України Павла Струця. Слухачів полонили майстерно виконані обробки веснянок «Ми кривого танцю йдемо» та «Прийди, прийди, весно», весільної «Горіла сосна», рекрутської й інших, що завершилися звуковим феєрверком двох широко відомих авторських щедрівок. 

Інструментальний доробок композитора був представлений двома великими концертами: для скрипки та для віолончелі з симфонічном оркестром. Скрипковий концерт, основною ідеєю якого є образ соборної України з прадавніх часів до сьогодення, блискуче виконала прекрасна скрипалька-віртуоз, заслужена артистка України Богдана Півненко. Виконання віолончельного концерту стало світовою прем’єрою. Він присвячений жертвам політичних репресій в Україні. Музика високого патетичного звучання, з глибоким драматизмом та образно переконлива. Твір натхненно виконала талановита віолончелістка, заслужена артистка України  Анна Нужа. Партитуру обох концертів вдало інтерпретував симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України, диригент – заслужений діяч мистецтв України Володимир Шейко. Слухачі були приголомшені глибиною композиторської думки, майстерним володінням звуковою палітрою та технікою сучасного письма, наскрізною насиченістю яскраво виявленого тематизму національної природи. Коли твір закінчився, довго у залі не вщухали оплеcки. 

Валентина КУЗИК, доктор філософії (з мистецтва), лауреат премії ім. М. Лисенка 

(Газета «Урядовий кур’єр», 9 лютого 2010 року).

СПРАВЖНЯ ТВОРЧІСТЬ НЕПІДКУПНА І НЕПЕРЕМОЖНА

Мені випала чудова нагода представити читачам Олександра Яковчука – відомого українського композитора сучасності. Вагомим приводом для цього є великий успіх його твору - «Концерту для віолончелі та симфонічного оркестру» - на міжнародному музикознавчому симпозіумі з проблем сучасної музики, що відбувся у Вільнюсі (Литва) в останній декаді жовтня 2011 року. На цьому заході була представлена музика Литви, Латвії, Естонії, Португалії, Греції, США, Росії, Білорусії та України. Я представила музику українських композиторів у запису на СД . Це були твори В. Сильвестрова, М. Скорика та О. Яковчука. І серед усієї сучасної музики, що прозвучала на форумі, мабуть найбільший успіх випав на долю «Концерту для віолончелі та симфонічного оркестру» О. Яковчука, що присвячений жертвам політичних репресій в Україні. Було також відзначено, що серед віолончельних концертів нашої доби твір О. Яковчука займає одне з чільних місць у сучасному мистецтві. Це був безперечний успіх українського митця на такому представницькому зібранні, з чим я і вітаю автора. 

З музикою композитора О. Яковчука я знайома вже понад 40 років. Дякуючи долі ми навчалися разом на одному курсі у Київській державній консерваторії ім. П.І. Чайковського з 1971 по 1976 рік. На сьогодні ми коллеги – разом викладаємо в Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського. Ще зі студентської лави я  відвідувала майже кожен концерт, де звучала музика Олександра, і завжди мала відчуття, що його творчість знайде своє гідне місце в українській та світовій музиці. Так і сталося. Зараз Олександр Яковчук - відомий український композитор, член Національної Спілки композиторів України з 1978 року. Вагомість його творчих звершень вражає. З-під його професійного пера вийшли опера «Незабутнє» за мотивами повісті О. Довженка, балет «Пригоди у Смарагдовому місті» за О. Волковим, ораторія «Скіфська пектораль» на вірші Б. Мозолевського, п’ятнадцять кантат для різних виконавських складів, дві симфонічні поем («Подвиг» та «Золоті ворота»), п’ять симфоній для симфонічного оркестру, сім інструментальних концертів, «Концертна тріада» для скрипки, альта і віолончелі та симфонічного оркестру, значна кількость творів для оркестру українських народних інструментів та естрадно – симфонічного оркестру. Вокальний цикл О. Яковчука для баса та фортепіано «12 сонетів В. Шекспіра», створений у 2009 році, увійшов до світової антології українського романсу, нарівні з іншими композиторами-класиками. 

Особливе місце у творчості О. Яковчука посідає хорова музика. Композитор на сьогодні створив 236 обробок українських народних пісень для різних хорових складів, що є своєрідним рекордом у наш час. Необхідно відзначити, що ці обробки спираються на вагомий фольклорний матеріал, численні народні зразки, які композитор записав у багатьох експедиціях особисто. Можна переконливо стверджувати, що в Україні немає практично жодного професійного колективу, який би не виконував хорові твори майстра. Принаймні, його хорові твори незмінно присутні в репертуарі провідних українських хорів Канади, США, Англії, Франції та Німеччини. Як фольклорист, О. Яковчук зібрав більше 1500 українських народних пісень в Україні, Словаччині та Югославії. Його етнографічна діяльність здобула визнання завдяки появі  двох збірок народних пісень: «Пісні з Поділля» («Музична Україна», 1989р.) і «Колядки та щедрівки» (ВАУК,  1990р.) Саме обробки зібраних О. Яковчуком народно-пісенних зразків склали основу записів на двох його компакт-дисках, що побачили світ у 2006 році. На сьогодні твори композитора знайшли визнання у шанувальників завдяки появі дванадцяти авторських  CD та двох  DVD). 

Вирізняється самобутністю і чистотою стилю вишукана камерна музика 

О. Яковчука, яка часто виконується у концертних залах світу. Саме за камерні твори він отримав у Європі три міжнародні премії в 90-х роках минулого століття. Його «Прелюдії та фуги» для фортепіано, про які я писала у своїй аналітичній статті «Утверджуючи індивідуальність» (журнал «Музика» № 5 за 1984 р.) увійшли до учбово-педагогічного репертуару консерваторій та музичних училищ країн СНГ. Вони також часто виконуються провідними виконавцями із різних країн в Україні, Росії, Західній Європі, Канаді та США. 

О. Яковчуком написані фортепіанні твори для всіх вікових категорій піаністів, - від найменших початківців до професійних концертних виконавців. Більше половини написаних творів композитора опубліковано видавництвами України, Росії та Канади. 

Чільне місце у творчості О. Яковчука посідає Симфонія - Реквієм «Тридцять третій», присвячений жертвам Голодомору для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру на вірші В. Юхимовича. Твір, створений у 1990 році, ще за комуністичного режиму, чекав на своє виконання довгих 13 років. Реквієм духовно збагачує історичну пам'ять нашого народу, зміцнює його національну свідомість. Неодноразово виконаний у різних концертних залах світу (Україна, Росія, Канада, Англія), Реквієм полонив душі шанувальників справжнього музичного мистецтва трагічною відвертістю, щирістю висловнення. 

О. Яковчук є лауреатом премії ім. М. Островського 1988 року за Другу симфонію, «Концерт для альта і симфонічного оркестру» та «Прелюдій і фуг» для фортепіано. Він  також лауреат п’ятьох  республіканських конкурсів різних років.

 Вище вже було відзначено успіх Симфонії – реквієму «Тридцять третій» і «Концерту для віолончелі та симфонічного оркестру». Сьогодні необхідно зупинитися на новому масштабному творі О. Яковчука – Симфонії № 5 «Ностальгія», що прозвучала 6 квітня 2011 року на фестивалі «Прем’єри сезону» у виконанні Академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України (диригент – В. Шейко). П’ята симфонія  «Ностальгія» є, безумовно, знаковим явищем в українській сучасній симфонічній музиці. Автором знайдена цікава концептуальна ідея, що диктує своєрідний стиль музичної мови та засобів художньої виразності. Твір являє собою одночастинну симфонічну композицію, що розвивається у часі протягом 26 хвилин щільно насиченого музичним змістом звучання. О. Яковчук майстерно використовує найсучасніші засоби музичного письма (конкретна алеаторика, додекафонна та модальна техніки, сонористика, оркестрова «поліфонія шарів», композиційний прийом одночасового співіснування двох оркестрових «пластів», що компліментарно розвиваються, тощо). Особливо цікавим є абсолютно «авторський» засіб розвитку інтонаційного матеріалу за принципом «об’єкту – тіні». Всі окреслені прийоми музичної виразності слугують виключно єдиній меті: висвітленню основної ідеї твору – особистість і сучасний світ. Автор ніби-то «ностальгує» за порою своєї молодості, коли існували справді високі духовні ідеали художньої творчості, не покладені на службу матеріальному збагаченню, до чого все більше крокує сучасне життя у світі. Але О. Яковчук у своїй музиці впевнений, що справжня творчість непідкупна і непереможна. І хоча музика симфонії закінчується на тихих, спокійних акордах, звучання твору загалом оптимістичне, не дивлячись на оточуючий агресивний світ. Композитор своїм твором ще раз підтверджує головне життєве та творче кредо – незмінну віру у щасливу майбутність і мистецтва, і мудрого народу своєї України.

«Літургія Святого Іоанна Златоустого» є визначним твором в українській духовній музиці, що перевірено часом, історією його виконання. Світова прем’єра Літургії 

(1 редакція) відбулася 26 квітня 2006 року у соборі Св. Олександра, м. Київ. 

Виконавцем був камерний хор «Хрещатик» під орудою Л. Бухонської. Друга прем’єра  Літургії відбулася у приміщенні Національної філармонії 9 червня 2006 року. Саме цим твором був відкритий новий концертний сезон філармонії 2006 – 2007 року. Пізніше  Літургія  була виконана у Канаді, в містах Торонто, Вінніпег та Едмонтон 

(хор«Відродження», дир. О. Синичак), в Англії (хор «Булава», дир. П. Гунька), в містах Лондон, Манчестер та Глазго, а також у багатьох містах Іспанії під час гастролей хору «Булава» 2008 року. У 2009 році композитор здійснив нову редакцію твору, який з успіхом прозвучав у м. Львові («Галицький камерний хор», дир. В. Яциняк) та знову у м. Києві 

16 грудня 2010 року (хор «Хрещатик», дир. П. Струць). Загалом за минулих пять років відбулося понад 30 успішних виконань Літургії різними колективами у багатьох країнах  світу. Цей безперечний успіх підтверджує, що О. Яковчуком створено дійсно високодуховний твір, просякнутий вірою у Всевишнього, Його доброту і справедливість. Музична мова Літургії ніби опромінена світлом Творця, Його любов’ю до людини. Такі твори запам’ятовуються назавжди. Особливу увагу привертає хорова фактура Літургії. Вона якнайкраще відповідає природі людських голосів, тому тут не  чути форсованого звучання, перевантажень фактури, зловживань звуковими (сонорними) ефектами, які так часто зустрічаються у сучасній хоровій музиці. Автор, безумовно, добре  володіє технікою хорового письма, відчуває природу та виразні можливості хору. Яскраве естетичне враження справляє неповторний авторський стиль музичної мови, вміння  композитора  вирівнювати  теситуру  (напругу) голосів і завжди  доручати провідну музичну думку тим голосам, які найкраще звучать у потрібному регістрі. До речі, досконало цією  технікою володіє не кожен. Дехто із сучасних композиторів недооцінює природню збалансованість хорових партій, через що частина хорової музики  (часто-густо вартісної)  залежується  у   шухлядах. Знання О. Яковчуком особливостей хорового звучання пояснюється тим, що свого часу композитор майже 10 років проспівав у різних хорах і відчуває їхню природу, як себе самого. Безумовно, він є одним із найбільш  знаних сучасних українських композиторів, що ствердились у жанрі хорової  музики.

Кантата №14 на слова Тараса Шевченка «Тече вода в синє море», світова прем’єра якої відбулася 16 грудня 2010 року у Малому залі НМАУ ім.. П.І. Чайковського, без перебільшення є новим словом у музичному прочитанні поетичної спадщини Великого Кобзаря. Цей чотирьох частинний музичний твір для солістів, мішаного хору та ударних інструментів сповнений українським мелосом, українським духом, українською любов’ю до своєї рідної землі. Вражає чутливе відтворення композитором поетичного тексту Т. Шевченка у адекватних музичних інтонаціях. Сучасна вишукана поліфонічна мова кантати сприймається органічно, без зусиль для слухача. Складні дисонуючі акордові побудови природно виливаються у м’яку кантилену, що побудована на оригінальних авторських мелодіях, просякнутих народним мелосом. Створюється повне відчуття народного співу, народної пісні, до чого і прагнув композитор, створюючи цей яскравий твір. 

Творче життя О. Яковчука - це безперервна робота по досягненню нових музичних вершин. Тільки за останній рік композитор написав дві кантати для солістів та камерного оркестру: «Ти» на вірші П. Мовчана та «Благая Бога длань» на вірші В. Стуса, а також струнний квартет № 5 та 11 обробок українських народних пісень для мішаного хору a cappella. 

Безумовно, що названі вище обнародувані твори О. Яковчука є визначним явищем у музичному житті сучасної України. Тому я переконана, що композитор Олександр Яковчук є гідним кандидатом на отримання Національної премії України 

ім. Т.Г. Шевченка. 

Тетяна Волошина, кандидат мистецтвознавства, доцент Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського. 

 «Слово Просвіти» №45 від 10-16 листопада 2011 р. «Справжня творчість непідкупна і   непереможна». Автор – Т. Волошина. 

Інші статті читайте у газетах: 

1. «Голос України» №26 (4776) від 13 лютого 2010 р. «Бринить у хорі музика століть». Автор – М. Корчинський;

 2. . «Рабочая газета» №75 від 24 квітня 2010 р. «Меня вдохновили музыканты – фронтовики». Автор – В. Поліщук. 

3. «День» №239 від 28 грудня 2010 р.«Прекрасні медитації». Автор – Г. Мойсеєва; 

4. «Слово Просвіти» №3 (536) від 21 – 27 січня 2010р. «Ні хвилини без музики». Автор – Є. Станкович; 

5. «Слово Просвіти» №2 від 7 – 14 січня 2011 р. «Музика, що здатна оздоровити наше суспільство». Автор – Г. Мойсеєва; 

6. «Слово Просвіти» №45 від 10-16 листопада 2011 р. «Справжня творчість непідкупна і непереможна». Автор – Т. Волошина.